Spring 2024 - Recrudescence

an online quarterly journal with some of the best new literature from Europe

is a publication of

Trafika Europe ISSN 2472-2138

Table of Contents

Editor’s Welcome

6

Dánial Hoydal and Annika Øyrabo

8

Strikurnar / The Lines

Bárður Oskarsson

28

Hilbert

Halyna Petrosanyak

44 “ПАНІ ФОҐЕЛЬ ВІЗА НЕ ПОТРІБНА” / “Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”

Miklós Vámos

92

Teendők halálom után / Things to Do After My Death

Catherine Hoffman

114

“Little Fluff”

Rimas Uzgiris

136

Poems

Table of Contents

Eva Moreda

150

“As Costuras” / “Stitches”

Yordan Yovkov

182

“ПРЕЗ ЧУМАВОТО” / “Through the Plague”

Johan Harstad

208

The Red Handler

Artist Biography

224

Acknowledgments

226

Editor’s Welcome Recrudescence may strike you as an odd term to choose for a literary journal. A quick search can provide you with the following definition: “the recurrence of an undesirable condition.” While this might add to your confusion, what I love about this term is the echo that it makes with its original meaning: “becoming raw again.” What emerges between this dynamic of “undesirability” and “rawness” is the feeling that anyone has when starting afresh. As exciting and thrilling as newness can be, it places you in a position of vulnerability that no one truly seeks to be in. Pushing beyond this unsettling moment is what helps us grow; however, while in the midst of that growth, we choose how to react, adapt, and move forward. There was no theme more fitting for Trafika Europe’s Spring 2024 issue as we continue to shed our former carapace to emerge into the future. Through looking at the project in this light, what has become clearer is that this concept resonates harmoniously with literature. Traditions are constantly being made, questioned, reformed, and replaced. Literature goes through phases, it grows, and it adapts. More importantly, authors and translators become raw again with every new work, replacing a former self with a new one despite any discomfort along the way. We are excited to provide another amazing set of literature all fitting the concept of “Recrudescence” in different forms. We begin with two excerpts of children’s literature translated from Faroese. In the literal sense, children’s literature forms young minds and introduces new concepts. Author Dánial Hoydal and illustrator Annika Øyrabo present The Line s, which depicts grieving a loss and how to move forward. Hilbert by Bárður Oskarsson, translated by Marita Thomsen, helps us learn to ask for help, particularly in uncomfortable situations with which we are unfamiliar. Ukrainian author Halyna Petrosanyak’s “Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”, translated by Jeff Kochan, tells of a couple divided by a border. As Zoriana attempts to move to Germany with her partner, she must take on a new identity to cross the border, reflecting the transformations that occur when traversing boundaries. Things to Do After My Death by Miklós Vámos, translated from the Hungarian by Ági Bori, follows Sanyi who spent time in jail after killing his father. Upon his release, he starts over with a new foundation that he built off of his past and experience in prison.

6

Editor’s Welcome

Catherine Hoffman in “Little Fluff” shows how sometimes the future relies on the past. She returns to her roots in Hungary and attempts to reconnect with a past that is physically far from Australia. The question of returning to our past—whether our own or our family’s—also arises in Rimas Uzgiri’s poems. He is a Lithuanian American who now calls Vilnius his home. His poetry explores the impact of place and ideas of movement that can cause us to rethink our ways of life and our relationships with places over time. Galician author Eva Moreda’s “Stitches”, translated by Lindsay Semel, transports us to Spain just prior to Franco’s seizing of power. It follows a group of girls at a religious boarding school who navigate coming to age in the midst of a drastic transition in their country’s government. Bulgarian author Yordan Yovkov also supplies us with a story about a society in flux. “Through the Plague”, translated by Teodora Gandeva, narrates how a small village gossips and then reacts to a new malady that suddenly shows up on their doorsteps in the midst of festivity. We end this collection with our final use of the term “Recrudescence.” The Red Handler by Norwegian author Johan Harstad, translated by David Smith, completely puts into question the popular detective fiction genre as well as the writing process. As exemplified in the excerpt, Harstad creates boiled-down detective fiction accompanied by lengthy endnotes explaining authorial choice and interpretation. This work redefines a genre and shows how becoming raw, while uncomfortable, can produce greatness. Accompanying these wonderful literary selections are photographs by the amazing Mark Chester. Each photo connects to the story and, thus, the theme. A special thanks goes to veteran Trafika Europe editor, Joe Williams, for his assistance on this issue. Check out www. trafikaeurope.org/trafika-europe-radio for a selection of amazing interviews with the authors and translators of this issue that will be released over the following weeks. With that, I leave you to sit back and enjoy these works that will surely make you think in new, innovative ways. — Clayton McKee, Director of Trafika Europe

7

Dánial Hoydal and Annika Øyrabo Strikurnar

Translated from the Faroese as The Lines

Hoydal and Øyrabo

Teir næstu dagarnar er øgiligt rok. Telefonin ringir alla tíðina, og fólk koma at vitja alla tíðina. Fólk, sum eg ikki kenni. Fólk, sum skulu tosa við mammu. Fólk, sum ikki skulu tosa við meg.

10

The Lines

11

Hoydal and Øyrabo

Strikurnar eru farligar. Alt broytist, tá tú fert yvir um eina striku. Tú mást vera øgiliga djarvur at fara yvirum. Men tær eru eisini góðar. Tí um tú fert fýra ferðir yvir um strikurnar, so verður alt sum fyrr. So um tú bara minnist til altíð at fara fýra ferðir yvirum, so gongur tað nokk. Fýra ferðir. Hvørja ferð.

12

The Lines

13

Hoydal and Øyrabo

Nú er tað í morgin, og mamma bakar vaflur. Og vit tosa um alt møguligt hugnaligt. Vit tosa um alt tað stuttliga, vit plagdu at gera saman við abba.

14

The Lines

15

Hoydal and Øyrabo

So fara vit út at ganga túr. Oman í fjøruna, sum er tað besta, sum eg veit. Vit fanga kombikk og marflugur. Eg gloymi púrasta strikurnar.

16

The Lines

17

Hoydal and Øyrabo

The next days there is a big fuss. The phone rings all the time, and lots of people come knocking on the door. People who I don’t know. They come to talk to mum. They don’t come to talk to me.

18

The Lines

19

Hoydal and Øyrabo

The lines are dangerous. Everything changes when you cross a line. You have to be very brave to cross them. But they are good too. Because if you step over a line four times, then everything goes back to the way it was before. So all you have to do is remember to always cross four times, then everything will be ok. Four times. Every time.

20

The Lines

21

Hoydal and Øyrabo

It is tomorrow now and mum is baking waffles. And we talk about all sorts of nice things. We talk about all the fun we used to have with granddad.

22

The Lines

23

Hoydal and Øyrabo

Then we go out for a walk. Down to the beach, which is my favourite place. We catch sticklebacks and tiny scuds with our dip nets. I forget all about the lines.

24

The Lines

25

Illustrator Bio

Annika Øyrabø is an illustrator specializing in paper-cut illustrations. She studied at the Danish Design School and the Hochschule Für Angewandte Wissenschaften in Hamburg, Germany.

Author Bio

Dánial Hoydal (1976, Tórshavn) is a Faroese author and translator. He studied rethoric and computer science at university in Keypmannahavn and works as a communication and marketing consultant. In addition to children’s literature, he has written texts for the first Faroese opera, Óðamansgard , and lyrics to Ólavsøkukantatun . He has written a variety of stories and poems that have been published in books and periodicals.

27

Bárður Oskarsson Hilbert

Translated from the Faroese by Marita Thomsen

Bárður Oskarsson

– Halló? segði Hilbert í telefonini. – Hilbert? spurdi Bob. – Ja … ? Er tað Bob? spurdi Hilbert varisliga. – Ja, hetta er Bob. Hvat er tað, eg skal hjálpa tær við?

Hilbert answered the phone, ‘Hello?’ ‘Hilbert?’ Bob asked. ‘Yes...? Is this Bob?’ asked Hilbert in a cautious tone. ‘Yes, this is Bob. What do you need my help for?’

Hilbert

Bárður Oskarsson

Hilbert svaraði ikki beinanvegin, men so segði hann: – Eg dugi ikki at forklára tað, kanst tú ikki bara koma? spurdi Hilbert. – So sært tú, hvat tað er. – Ókey, segði Bob og fór.

Hilbert didn’t reply straight away, but then he said, ‘I don’t know how to explain it, can’t you just come over? You will see what is the matter.’ ‘Okay then,’ said Bob and he went to find Hilbert.

Hilbert

Bárður Oskarsson

Hann fór at spekulera. Hvat mundi tað vera, hann skuldi hjálpa Hilberti við?

He started wondering. What could Hilbert need his help for?

Hilbert

Bárður Oskarsson

– Hey, Bob, segði Hilbert, tá hann sá Bob. – Hey, Hilbert, segði Bob. Eina løtu var kvirt. Hilbert bíðaði eftir, at Bob fór at siga okkurt, og Bob visti ikki, hvat hann skuldi siga. Men hann visti, at hann mátti siga okkurt.

‘Hi Bob,’ said Hilbert when he spotted Bob. ‘Hi Hilbert,’ said Bob. Then they were quiet for a bit. Hilbert was waiting for Bob to say something, and Bob didn’t know what to say. But he knew that he had to say something.

Hilbert

Bárður Oskarsson

– Hvussu ert tú komin har upp? spurdi Bob endiliga. – Eg veit ikki, svaraði Hilbert. – Eg rann bara og hoppaði, og ta einu ferðina, eg hoppaði, bleiv eg bara hangandi, og nú sleppi eg ikki niður aftur.

‘How did you get up there?’ Bob finally asked. ‘I don’t know,’ Hilbert replied. ‘I was just running around, doing some jumps, but then one time when I jumped I just stayed in the air, and now I can’t get down again.’

Hilbert

Bárður Oskarsson

– Tað var tí, eg ringdi til tín, segði Hilbert. – Eg vil ikki, at nakar annar sær meg hanga her, mitt í luftini. Kanst tú hjálpa mær niður, so eg sleppi heim? – Hmm, segði Bob og hugsaði eina løtu.

‘That was why I called you,’ Hilbert said. ‘I don’t want anyone else to see me hanging up here, midair. Could you help me down, so that I can get home?’ ‘Hmmm,’ Bob said and thought about it for a while.

Hilbert

42

Author Bio

Bárður Oskarsson (1972, Tórshavn) is a filmmaker and author. He is an illustrator who began his career with Abbot Oskari Hermannsson’s Under tussfjøllur . He has been writing and illustrating his own books since 2004. Many of his books have been translated into various languages, including Danish, Norwegian, Swedish, French, German, English, and more.

43

Halyna Petrosanyak “Mrs. Vogel Doesn’t Need a visa”

Translated from the Ukrainian by Jeff Kochan

Halyna Petrosanyak

Курт, мабуть, таки мав рацію, – думав Ернст, коли його «BMW» опинився на погано освіченому польському шосе, що вело до українського кордону, – не варто було їхати сюди автом». Мало того, що дорога кепсько освічена, але і якість її залишала бажати кращого: Ернстів автомобіль – пестун бездоганного німецького автобану – час від часу незвично підстрибував і хитався. До кордону, за Ернстовими підрахунками, залишалося кілометрів з п’ятнадцять. Він їхав в Україну, його вела зоря. Ім’я дівчини – Зоряна – було цією зорею. Він листувався із Зоряною вже вісім місяців, – з березня дев’яносто шостого року, – й плекав щодо неї серйозні наміри. І ось їхав, щоб нарешті побачити її, хвилювався, думав про опцію розчарування. Але у листах Зоряна була розумною й дотепною, іноді реагувала на його слова з іронією й гумором, напруги спротиву у їхньому листуванні не відчувалося. Її німецька була цілком пристойна. Ернст відчував у Зоряні матір своїх дітей. Про це він думав з хвилюючим теплом у грудях. Звісно, в Україні Ернст ще ніколи не був. Рік тому він навіть не усвідомлював, що існує така країна: для нього, як і для 95 відсотків його співвітчизників, одразу за східним кордоном Польщі, Словаччини й Угорщини починалася Росія. І хоч Радянський союз розпався п’ять років тому, але ж Росія в уявленні західних європейців залишилася там, де й була. Лише від Зоряни він з подивом довідався, що існує українська мова, якою послуговуються зо три десятки мільйонів людей. Дівчина запевняла, що це не діалект російської, що українська віддалена від російської настільки, як голландська від німецької. Ернст відкрив для себе цілий світ, про який досі не відав ні сном ні духом. Він виявив, що чимало речей, які в його оточенні вважаються російськими, насправді є українськими: козаки в широких штанях, вишиваний жіночий одяг, суп з червоних буряків (забув, як він у них називається), ба навіть найбільший літак у світі «Мрія» і Сергій Бубка, за спортивними досягненнями якого Ернст здавна стежив. 46

“Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”

Kurt probably did have a point, Ernst thought, as his BMW lost speed on the poorly lit Polish roadway that led to the Ukrainian border. It hadn’t been worth it to come here by car. Not only was the road badly lit, its state of repair also left much to desire. Ernst’s car, pampered by the impeccable German autobahns, bounced and wobbled weirdly from time to time. By Ernst’s calculation, it was only fifteen kilometres to the border. He was driving to Ukraine, led by a light. A woman’s name – Zoriana, meaning “star” – was that light. He had already exchanged letters with Zoriana for seven months, since March 1996, and had been cultivating serious intentions toward her. And here he was, travelling to see her at last, excited, chewing over the possibility of disappointment. Yet Zoriana’s letters were sensible and smart, and she sometimes responded to what he had written with irony and wit. No tense resistance could be found in her correspondence. Her German was quite decent. Ernst perceived in Zoriana the mother of his children. He thought about this with a warm thrill in his chest. Of course, Ernst had never been to Ukraine. A year ago, he had not even realized that such a country exists. For him, just like for ninety-five percent of Germans, the immediate neighbour to the east of Poland, Slovakia, and Hungary was Russia. And even though the Soviet Union had collapsed five years earlier, the place it had claimed in the minds of West Europeans had now been taken up by Russia. Only through Zoriana had he learned, with astonishment, that there was a language called Ukrainian, spoken by thirty million people. She insisted that Ukrainian was not a dialect of Russian, that it was as far from Russian as Dutch was from German. Ernst had discovered an entire world about which, until then, he had not had the faintest idea. He learned that many of the things around him that were taken for Russian, were actually Ukrainian: Cossacks in wide trousers, embroidered women’s clothing, soup made from red beets (he had forgotten the name), and even the world’s largest aircraft, Mriya, as well as Serhiy Bubka, whose athletic accomplishments Ernst had long followed. 47

Halyna Petrosanyak

Знайомством із Зоряною Ернст завдячує Оксані. Вона гарна, енергійна, любить чепурно вдягатися, добре виховує свою трирічну доньку. Оксана – дружина Йорґа, Ернстового товариша часів навчання. Вони одружилися чотири роки тому, десь через рік по тому, як Оксана зі Львова приїхала до Гайдельберґа попрацювати в університетській бібліотеці над своїм науковим дослідженням. Вона отримала стипендію для молодих науковців. Свою дисертацію їздила захищати до Львова вже після народження доньки. Йорґ був щасливий у шлюбі, й Ернст бажав подібного й собі. Самотність гнітила його, йому минуло сорок чотири, він хотів дітей і сімейного затишку. Крім того невеличкий ресторан на першому поверсі їхнього дому – родинне підприємство – вимагав додаткової уваги, а мама, якій недавно минуло сімдесят п’ять, до ресторану більше не заходила. Стосунки з жінками в Ернста якось не складалися. Остання його подруга, якій він два роки тому запропонував одружитися, пропозицію відхилила: мовляв, зустрічатися вони можуть, але заміж вона не хоче, бо для неї у фірмі непогані кар’єрні перспективи, через рік вона може очолити відділ, в якому зараз працює. Шеф невдовзі вийде на пенсію, й директор фірми натякнув їй: ящо не одружиться, може готувалася на його місце. Отож, гостюючи якось у Йорґа й Оксани, Ернст жартома запитав жінку, чи нема в неї в Україні гарненької неодруженої подруги, яка б розуміла німецьку? Власне, запитання було серйозне, лише що Ернст задав його з вдаваною грайливістю. Оксана зреагувала з ентузіазмом: подруга в неї була, її одногрупниця з університету. Їй тридцять, вона живе в маленькому містечку й мріє про сім’ю, але чоловіка, з яким би можна її планувати, на видноколі немає. Чи нема в Оксани її фото? – намагаючись бути якомога нейтральнішим, запитував Ернст. Світлина була, Оксана знайшла її в альбомі, який привезла з собою зі Львова. На Ернста глянули усміхнені великі карі очі, обличчя дівчини випромінювало радість й ледьпомітну кокетливу задерикуватість. «Це може бути вона, 48

“Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”

For his acquaintance with Zoriana, Ernst was indebted to Oksana. Oksana was beautiful and energetic, she loved to dress elegantly, and she was a good mother to her three-year-old daughter. She was the wife of Joerg, a friend from Ernst’s school days. They had married four years earlier, about a year after Oksana had arrived in Heidelberg from Lviv, in order to work on her graduate research at the University Library. She had been awarded a scholarship for young researchers. Their daughter had already been born when Oksana travelled back to Lviv to defend her dissertation. Joerg was happily married, and Ernst wanted the same for himself. Loneliness bore down on him, he had just turned forty-four, and he wanted children and the comfort of family life. Alongside that, the modest restaurant on the ground floor of their building, a family business, required more attention, and his mother, who had just turned seventy-five, no longer entered it. For Ernst, relationships with women had somehow never worked out. His last girlfriend, to whom he had proposed marriage two years earlier, turned him down, saying that they could date, but she did not want to marry because she had good career prospects in her company. In a year, she could head the department in which she now worked. Her boss would soon retire, and the company director had hinted that, if she did not get married, she could prepare to take his place. So, once during a visit to Joerg and Oksana, Ernst jokingly asked Oksana if she perhaps had a good-looking and unmarried female friend in Ukraine, one who might know German. The question was, in fact, a serious one, even though Ernst had framed it with a pretend playfulness. Oksana responded with enthusiasm: she did have a friend, from her cohort at university. She was thirty, lived in a small town, and dreamed of a family, but there was no man in sight with whom she could make plans. Did Oksana have a photo? asked Ernst, trying as much as possible to appear neutral. There was a picture, Oksana found it in an album she had brought with her from Lviv. Dark-brown eyes, large and smiling, peered out at Ernst. The woman’s face radiated joy, and a faint trace of flirtatious provocation. This might be her, Ernst thought, feeling his heartbeat 49

Halyna Petrosanyak

– подумав Ернст, помічаючи, як його серце прискорило ритм, – може, якщо захоче…». Оксана помітила Ернстів інтерес й запропонувала йому послати його фото Зоряні. Сказала, що зробить це сама, нехай він просто принесе світлину. Через два дні все було владнано: Оксана написала Зоряні, що Ернст хоче познайомитися й має серйозні наміри. Десь через два тижні – чоловік уже й призабув справу – зателефонувала Оксана й сказала, що Зоряна прислала листа: вона не проти знайомства. Оксана дала Ернстові адресу подруги: мовляв, він може написати їй сам. Увечері Ернст сів писати листа. З чого почати? Люба Зоряно? Ні, мабуть, все таки нейтральніше: «Привіт, Зоряно». А далі? Але врешті лист вийшов невимушений і симпатичний, а ще – дуже відкритий. Ернст мав природне чуття того, де відкритість буде доречною. Це був якраз той випадок. Відповідь не забарилася. Листування продовжилося, після десятка листів Ернст уже знав: цю жінку йому послало провидіння. Він мешкав у старому родинному двохповерховому будинку на Ринковому майдані маленького містечка у центральній Німеччині. Будинок збудував Ернстів прапрадід, дід відкрив у його партері ресторан, завсідниками якого були містяни, здебільшого, сусіди Ернста. Останнім часом побільшало туристів. Віднедавна підприємство цілком в Ернстових руках, воно приносить непоганий прибуток. На першому поверсі над рестораном було помешкання матері, а на другому – його парубоцькі володіння. Він мріє, щоб в цих стінах засяяло світло його Зоряни. Ернст усміхається, уявляючи їхню зустріч; відчуває, що не розчарується: його серце сповнене любові й радості. Він запросить її до себе на Різдвяні свята, щоб познайомити зі своїм світом, він зробить усе, щоб їй сподобалося. Вони подорожуватимуть разом, вечорами ходитимуть на концерти,

50

“Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”

quicken. Maybe, if she likes...

Oksana noticed Ernst’s interest, and offered to send a photo of him to Zoriana. She said she would do this herself, he just needed to bring a picture. Two days later, everything had been arranged: Oksana had written to Zoriana that Ernst would like to meet, and that he had serious intentions. About two weeks later, when he had already begun to forget about it, Oksana called to say that Zoriana had sent a letter: she did not mind meeting. Oksana gave Ernst her friend’s address, saying that he could write to her himself. That evening, Ernst sat down to write a letter. How to begin? Dear Zoriana? No, perhaps something more neutral: “Hello, Zoriana.” And then? But the letter finally emerged. It was natural and friendly, and also ... very open. Ernst had an instinct for when honesty was appropriate. This was just such a case. The response came without delay. The correspondence continued, and after ten letters Ernst already knew that this woman had been sent to him by providence. He lived in an old three-storey building, which belonged to his family, on the market square in a small town in central Germany. The building had been built by Ernst’s great-great-grandfather, and his grandfather had opened a restaurant on the ground floor. The regular patrons of the restaurant were locals, mostly Ernst’s neighbours. In recent years, the number of tourists had grown. Not long ago, the entire business had passed suddenly into Ernst’s hands, and it brought in a decent profit. On the second floor, above the restaurant, was his mother’s apartment, and on the third floor, his bachelor apartment. He dreamed that the light of his Zoriana would begin to shine within those walls. Ernst smiled while imagining their meeting. He had a feeling that it would not be a disappointment, and his heart brimmed over with love and happiness. He would invite her to his home for Christmas, in order to acquaint her with his world, and he would

51

Halyna Petrosanyak

вечерятимуть в Ернстовому улюбленому тайландському ресторані. Можливо, навіть з’їздять в Альпи: в одному з листів Зоряна зізналася, що мріє про них. До речі, вже з листування було видно, що дівчині не бракує практичних рис: вона зробила кілька слушних зауважень щодо ведення справ у ресторані. І ось зараз Ернст їде, щоб нарешті побачити її, познайомитися з її рідними й пізнати Україну. Курт – його товариш, власник перукарні, що була з іншого боку Ринку, майже напроти Енстового ресторану – радив їхати потягом або взяти на прокат старе авто. Але Ернст його поради не прийняв: про потяг не могло бути й мови, адже він не знав жодного слова українською, а позичати автівку не вважав за необхідне, та і за чотири роки уже звик до свого BMW.

І все ж, здається, Курт таки мав рацію.

52

“Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”

do everything to satisfy her. They would take trips together, go to concerts in the evenings, and have dinner in Ernst’s favourite Thai restaurant. Perhaps they would even go to the Alps: in one letter Zoriana had confessed that she dreamed of them. And, through their correspondence, it had already become clear, too, that Zoriana was not without practical attributes: she had made several astute observations about the management of the restaurant. And now Ernst was on his way finally to see her, to get acquainted with her, and to learn about Ukraine. His friend Kurt, the owner of a hair salon across the square, almost directly opposite Ernst’s restaurant, had suggested that Ernst travel by train or rent an old car. But Ernst had not followed his advice. There could be no question of going by train, since Ernst did not know a word of Ukrainian, and renting a car did not seem necessary since, after four years, he had grown quite used to his BMW.

Apart from that, it did seem to him that Kurt had had a

point.

53

Halyna Petrosanyak

ІІ.

До кордону прямувала чимала колона автомобілів, яка невдовзі сповільнилася, що чверть години просуваючись лише на кілька метрів. Іноді перерви в русі ставали тривалішими, й протягом сорока хвилин колона не рушала з місця. Попереду й позаду Ернста з автівок й автобусів виходили люди, курили, щось незадоволено обговорювали, дехто поглядав на іноземця з інтересом, але в розмову ніхто не вступав. Темряву розсікало лиш світло фар, було холодно й волого. Дрібний дощ переходив у сніг. Нарешті через дві години черепашої їзди Ернст побачив прапори: спочатку польський, а за ним вдалині – український. Але наближення до них було мучівно повільним. Ернстів термос стояв порожній, бутерброди, які чоловік приготував на дорогу, закінчилися. Але більше, ніж голод, допікала потреба сходити в туалет, якого поблизу не було видно, тому довелося просто справити потребу на узбіччі. Він був не єдиний, хто так робив. Близько десятої вечора, після майже трьох годин, впродовж яких вдалося подолати кілометр шляху, Ернст вийшов з авта перед будкою польського паспортного контролю. Розгорнувши його паспорт, польський прикордонник в білих рукавичках глянув на нього, а потім і на авто, з інтересом, що був радше чисто людським, аніж професійним. Він нічого не запитував, лише поставив у паспорт штамп і сказав щось польською, ледь усміхнувшись. Мабуть, побажав щасливої дороги. В останній телефонній розмові Зоряна казала, що приїде зустрічати Ернста до кордону з кузеном, який мав автівку. Бо, мовляв, самотужки дістатися до її містечка, що лежало за півтора години їзди від кордону, високий гість навряд чи зможе. Але ж є дороговкази! – дивувався Ернст. На це Зоряна лише сміялася. Тепер він зрозумів, що вона мала рацію. Зустріти його вони планували о шостій, а зараз близилася одинадцята. Нарешті чоловік опинився перед віконечком українського

54

“Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”

II.

A long line of vehicles perambulated toward the border, soon slowing to the point where a quarter of an hour was needed to advance just a few metres. Interruptions in the forward flow sometimes grew especially long, with the column not budging from place for as long as forty minutes. Both ahead and behind Ernst, people got out of cars and buses, smoked, chatted briefly, some looking over with interest at the outsider, but no one tried to make conversation. The darkness was cut only by the headlights, and it was chilly and damp. A drizzle of rain turned into snow. Finally, after two hours of driving at a snail’s pace, Ernst saw the flags, first the Polish, and then behind it, in the distance, the Ukrainian. But getting to them was tortuously slow. Ernst’s thermos bottle was empty, and the sandwiches he had prepared for the road were finished. But more than hunger, he was fixed on the need to use a restroom, the vicinity of which was uncertain. So he had to meet necessity in simple fashion, by the side of the road. He was not the only one to do this. At close to ten o’clock in the evening, after a period of nearly three hours, during which he had managed to transit a kilometre of road, Ernst stepped out of his car at the building of the Polish passport control. After opening his passport, a Polish border guard with white gloves looked across at him, and then toward his car, with an interest that was more genuinely human than professional. He did not ask a thing, simply put a stamp in the passport and said something in Polish, smiling faintly. He probably had wished Ernst a pleasant journey. In their last telephone conversation, Zoriana had said that she would come to meet Ernst at the border, together with her cousin, who owned a car. She said that finding the way to her town without help, a one-and-a-half-hour drive, was something their esteemed guest was not likely to manage. But there must be street signs! Ernst had exclaimed with astonishment. At this, Zoriana had only laughed. Now he saw that she was right. They had planned to

55

Halyna Petrosanyak

прикордонника. Білих рукавичок на руках службовця не було, та і дивився він насторожено й непривітно. Розгорнувши паспорт, він мовив кілька слів, які Ернст, звісно ж, не зрозумів. Не отримавши відповіді, прикордонник підняв на нього погляд, що не обіцяв нічого доброго й, мабуть, повторив сказане.

– I don‘t understand, – сказав Ернст.

– Шо, шо? – з подивом зреагував прикордонник.

Не дочекавшись реакції, Ернст про всяк випадок сказав

те саме німецькою:

– Ich verstehe nicht.

– Бляха, – тихо кинув прикордонник і сплюнув перед собою, чим неабияк спантеличив Ернста. – Почекайте тут, – кинув він й кудись пішов. Ернст, звісно, не зрозумів, але залишився стояти, здогадуючись, що прикордонник пішов по допомогу. Він розглядався довкола: світло було тьмяне, на всьому лежала якась невідома йому сіра паволока, що навіювала відчуття тяжкої безнадії. Звідкись ззаду вийшли двоє молодих чоловіків у шкіряних куртках й спортивних штанах з білими лампасами по боках і, відверто розглядаючи його машину, перемовлялись між собою, зовсім не дивлячись на нього самого, так ніби його тут і не було. Час від часу вони спльовували, а один навіть кілька разів копнув носаком черевика шину заднього колеса. – Еin gutes Auto, nicht wahr? – якомога приязніше сказав Ернст, звертаючись до них, але відповіді не дочекався. Типи в спортивних штанях кинули недопалки під ноги й пірнули в котрусь з автівок позаду. Тим часом з дверей будівлі вийшов службовець з його паспортом в руках. Поруч з ним ішов інший, старший. Сівши в кабінку паспортного контролю, другий

56

“Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”

meet at six o’clock, and it was already almost eleven. A man finally appeared behind the small window of the Ukrainian border post. There were no white gloves on his hands, and he looked inquisitive and unfriendly. Opening Ernst’s passport, he said a few words that Ernst, of course, could not understand. Having not received an answer, the border guard gave him a look that promised nothing positive and, perhaps, he repeated what he had said.

Ernst responded in English. “I don’t understand.”

“So, so?” the guard said with surprise.

Not waiting for a further response, Ernst repeated himself in

German, just in case:

“Ich verstehe nicht.”

“Shit,” the guard softly blurted in something vaguely like German, and spat in disgust. Ernst was quite unsettled by this. “Wait here,” the guard grunted in Ukrainian, and went off somewhere. Naturally, Ernst had not understood, but he remained standing, concluding that the border guard had gone for help. He looked around. The light was dim, and a sort of grey pallor, quite strange to him, lay over everything, stirring up a feeling of terrible despair. Two young men appeared from somewhere in back. They wore leather jackets and track pants with white stripes down the sides, and, openly examining his vehicle, spoke with one another, not looking at him the entire time, as if he were not there. They spat once in a while, and one even kicked the toe of his shoe repeatedly into the rubber of a rear wheel. “Nice car, eh?” Ernst said in German, addressing them in as friendly a tone as possible, but he received no answer. The men in the track pants crushed cigarette butts under their feet, and ducked into one of the cars that stood further back. Just then, an official came out through the door of a building with Ernst’s passport in his

57

Halyna Petrosanyak

глянув на Ернста:

– Jaka jest cel wizyty pana na Ukrainę?

– Sorry, I don‘t understand, – сказав Ернст.

– Холєра, він і по-польськи ні бе ні ме. Шось там

шпрехає, а по-якому, неясно.

– Та, мабуть, по німецьки, не видиш – німак. Скажи Юркові, хай добре прошманає його «беху», що він там везе, та й хай їде до холєри. Один з прикордонників залишився сидіти в будці, а інший кудись пішов собі з Ернстовим паспортом, зробивши у бік іноземця жест, який, мабуть, означав заохочення проїжджати вперед, щоб звільнити місце перед будкою для іншого авто. Бо що ще вони могли запропонувати Ернстові? Через п’ять хвилин, з німецьким вівчуром на повідку з’явився митник, кремезний тип, який дивився на Ернста з інтересом. Запитавши щось й отримавши у відповідь Ернстове «sorry, i don‘t understand», він жестами спонукав відчиняти двері автівки. Сказав щось псові, який швидко обнюхав усі закутки автомобіля й спокійно став поруч з господарем. Митник показав на сумку, що стояла в багажнику. Ернст відкрив її, митник почав перебирати речі й, вийнявши одну з чотирьох упаковок кави, сказав:

– Можна ввозити лише 500 грам, а у вас тут цілий

кілограм.

Ернст не зрозумів, і тоді службовець жестами

продемонстрував йому сказане.

– Okay, – сказав Ернст, бо хотів нарешті поїхати звідси.

58

“Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”

hand. Another, older, official was with him. Seating himself in the passport control booth, the second one looked over at Ernst.

Speaking in Polish, he asked, “What is the purpose of your

visit to Ukraine?”

“Sorry, I don’t understand,” Ernst said in English.

“Oh, bloody hell,” the official said in Ukrainian. “He doesn’t speak Polish, doesn’t speak Ukrainian. He’s talking something there, but what ... who knows?” “Well, it’s probably German. Can’t you see? He’s German. Tell Yurko to make a good sweep of his “beemer,” what he’s driving there, and then he can go to hell.” One border guard remained seated in the booth, and the other one went off somewhere with Ernst’s passport, gesturing sideways at the foreigner in a way that was probably meant to encourage him to drive forward, to free up a space in front of the booth for other cars. After all, what more could they want with Ernst? After five minutes, a customs officer appeared with a German police dog on a leash. He was a heavy-set man who considered Ernst with interest. Asking something, and receiving from Ernst the answer, “Sorry, I don’t understand,” he motioned for the car door to be opened. He said something to the dog, who quickly sniffed through every corner of the vehicle, and afterward stood calmly next to its master. The customs official indicated a bag that lay in the trunk. Ernst opened it, the customs official began to sort through its contents, and, removing one of four packages of coffee, said in Ukrainian:

“You are allowed to bring only 500 grams, and here you have

a whole kilogram.”

Ernst did not understand, and so the official demonstrated 59

Halyna Petrosanyak

Митник конфіскував половину кави й залишився

задоволений, Ернст отримав свій паспорт й сів за кермо.

Зоряна казала, що вони з братом чекатимуть його за сто метрів до прикордонного пункту. Але зупинитися там не було жодної можливості, чоловік змушений був рухатися далі в потоці машин. Ернст зупинився, як тільки випала нагода, запаркувався на узбіччі й вирішив повернутися до кордону пішки. Він мав надію, що Зоряна з братом все ще чекали на нього, хоча вже минала дванадцята. Він ступив у темряву й, пройшовши в ній зо сто метрів, раптом почув звук сигналізації свого автомобіля. Не роздумуючи, кинувся назад, й добігаючи, побачив біля дверей автомобіля темний силует: Силует кинувся геть від авта, а через хвилину за кілька десятків метрів попереду почулося ревіння двигуна. На щастя, двері авта Ернст відчинив без зусиль, в світлі автомобіля побачивши на землі відмичку, якою орудував злодій. Загорнувши в серветку, він сховав її до кишені й сів за кермо. Міркував, що мусить діяти особливо зосереджено й виважено, адже ситуація непроста. Знайти тут Зоряну і її кузена буде годі, навіть якщо вони десь поблизу. По цей бік кордону ще темніше, дороговкази погано видимі й написані лише кирилицею, на читання якої Ернстові потрібен час. Той, хто намагався відкрити його автомобіль, може спробувати зробити це знову, тому авто покидати не варто. Він мав номер Зоряниного домашнього телефону, але шукати зараз телефонний автомат було б нерозумно. Якщо тут узагалі є телефонні автомати… Його пейджер мовчав, що й не дивно: очевидно, тут не було мережі, бо Зоряна уже б надіслала йому повідомлення. Ернст завів двигун і рушив у ніч. Через кілька сотень метрів він зауважив вказівник, але щоб прочитати його, мусив зупинитися. Назви Зоряниного – Stop! Stop! Ich rufe Polizei an! – закричав він.

60

“Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”

what he had said with gestures.

“Alright,” Ernst said, since he wanted finally to be on his way.

The customs official confiscated half the coffee and left satisfied, while Ernst received his passport and sat down behind the wheel. Zoriana had said that she and her cousin would wait for him one hundred metres from the border crossing. But there was no possibility to stop there, and he was forced to travel on in the current of traffic. Ernst came to a stop only when the opportunity arose, parking at the roadside, and he decided to return to the border on foot. He was hopeful that Zoriana and her cousin were still waiting for him, even though it was already past twelve. He stepped into the darkness and, having walked a hundred metres from his car, suddenly heard the sound of its alarm. Without a thought, he rushed back, and, on arriving there, saw a dark silhouette at the car door. The silhouette abandoned the car, and, moments later, the roar of an engine could be heard from a few dozen metres further up. Luckily, Ernst’s car door opened without effort, and, in light cast from the car, he saw on the ground the pick-lock that had been used by the thief. Wrapping it in a napkin, he slipped it into a pocket and sat down behind the wheel. He felt that he should proceed with an undivided focus and deliberation, since the situation had become unusual. It would be impossible to find Zoriana and her cousin here, even if they were somewhere nearby. It was even darker on this side of the border, and the street signs were barely visible and written only in Cyrillic, which it took Ernst time to read. The person who had tried to break into his car might try it again, so it was not worth it to leave the car. He had Zoriana’s home telephone number, but to look for a pay phone just then would have been unwise. Assuming there was even a public telephone here... His pager had been silent, “Stop! Stop! I’ll call the police!” he yelled in German.

61

Halyna Petrosanyak

містечка на вказівнику, здається, не було, тому чоловік вирішив їхати до Львова: навіть якщо тут і є коротша дорога до його мети, то знайти її буде годі. Від Львова до Зоряни 40 хвилин їзди, але, зрештою, у Львові можна і заночувати. Годинник показував пів на першу. Падав мокрий сніг. Дорога була ще гіршою, ніж у Польщі, автівку підкидало на вибоїнах, Ернст потерпав, щоб не пошкодити її. Їхав повільно, його оминали навіть радянські «Москвичі». В якийсь момент чоловік помітив, що позаду нього вже достатньо довго їде «Volkswagen Passat», який давно міг би його обігнати. Про всяк випадок Ернст сповільнив швидкість, але «Volkswagen» вперто залишався позаду. Отже, це був хвіст, мабуть, його переслідували ті, хто намагався відкрити автівку пів години тому. Ернст газонув і, обігнавши два автомобілі, глянув у дзеркало. «Passat» теж кинувся в обгін. До Львова залишалося кілометрів з сорок. Ернст не мав уявлення, куди поїде зі Львова далі, однак вирішив відірватися від переслідувачів. Він не збавляв швидкості, й розрив між ним й «Пасатом» збільшувався. І ось в якусь мить Ернст побачив вказівник, на якому впізнав назву Зоряниного містечка. Містечко лежало за тридцять кілометрів, й не вагаючись, на об’їзній Ернст повернув у напрямку, який пропонував вказівник: на ще темнішу й вужчу дорогу. Глянувши в дзеркало, «хвоста» чоловік не виявив: очевидно, той відірвався й не збагнув, куди саме на роздоріжжі звернув омріяний сьомий «BMW». Згодом Ернст довідається, що його автівка тут коштувала як помешкання в центрі Львава й була предметом марень того прошарку криміналу, який мав неабиякі амбіції. Як йому згодом розповіли, на «бехах» тут їздили ватажки серйозних злочинних груп. Вищим в ієрархії був хіба що шестисотий «Mercedes». Коли вкрай знесилений Ернст після кружлянь містечком нарешті знайшов потрібну адресу, добре відому з

62

“Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”

but only for the last little while. It seemed there was no network here, as Zoriana would have already sent him a message. Ernst started the engine, and set off into the night. After several hundred metres, he saw a road sign, but he would have had to stop in order to read it. The name of Zoriana’s town, it seemed to him, had not been on it, so he decided to drive on to Lviv. Even if there were a shorter road from here to his destination, finding it would be impossible. It was a forty-minute drive from Lviv to Zoriana, but he could always also spend the night in the city. The clock showed half past twelve. Wet snow fell. The road was even worse than in Poland. His car jolted over the potholes, and Ernst was afraid of damaging it. He drove slowly, and was passed even by Soviet-made “Moskvitch” vehicles. At some point, he noticed that a Volkswagen Passat had been trailing him for a while, even though it would have been able to pass him long ago. Out of caution, Ernst reduced his speed, but the Volkswagen doggedly remained behind him. So, he was being followed, tailed, presumably by the person who had tried to break into his car half an hour earlier. Ernst pressed down on the gas, passed two vehicles, and looked in the mirror. The Passat had also fallen behind. Forty kilometres remained to Lviv. Ernst had no idea where to go from there, but he was determined to break free from his pursuer. He did not reduce his speed, and increased the distance between himself and the Passat. And then, at some point, Ernst saw a sign that showed the name of Zoriana’s town. The town was thirty kilometres away, and, without hesitating, he circled around, switching to the direction shown by the sign. This road was still more dark and narrow. Looking in the mirror, he did not see his “tail.” The pursuer had evidently lost the trail, having failed to notice where the coveted BMW “7 Series” had turned off at the junction.

Ernst would eventually learn that, here, his car cost as much

63

Halyna Petrosanyak

листування, – вулиця Срібних джерел, будинок 7, – годинник показував чверть на третю. В домі не спали: двері назустріч нічному гостеві відчинилися одразу по натисканні дзвінка, і в них з’явилася здивована кароока красуня – Зоряна. Її любі очі сміялися. Позаду неї стояли батьки, кузен і кіт.

64

“Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”

as an apartment in the centre of Lviv, and that it was an object of delirium for those criminal elements with high ambitions. He was later told that the bosses of serious criminal groups travelled in “beemers.” Higher up in the hierarchy, there were perhaps six hundred Mercedes. When, after entirely circling the town, an exhausted Ernst finally found the desired address, well known from the exchange of letters – 7 Silver Springs Street – the clock showed a quarter to three. The house lights were on. The door that faced the late-night visitor opened immediately once the doorbell had been pressed, and there appeared in its frame the astonished, brown-eyed, beautiful Zoriana. Her pretty eyes smiled. Standing behind her were her parents, her cousin, and a cat.

65

Halyna Petrosanyak

III.

Ернст прокинувся від запаху смаженого м’яса й тихого, але інтенсивного руху на кухні: там шкварчали сковорідки, подзенькував посуд, кипіла вода. На сніданок подали котлети з підсмаженими грінками й яєчнею, молочну рисову кашу з родзинками й медом, налисники з домашнім сиром і джемом. Ернст намагався пояснити, що звик снідати канапкою з сиром, яку запиває кавою з молоком. Канапку й каву йому негайно подали, але знехтувати рештою не дали: на його тарілці чергувалися котлети, грінки, налисники. Обговорювали вчорашній вечір: виявляється, Зоряна з Павлом – так звали кузена – чекали на нього біля кордону від шостої до дванадцятої, отож, коли він проходив контроль, а потім намагався їх знайти у темряві, були десь зовсім поблизу. Зараз, дивлячись в очі дівчини, Ернст забув усі нічні неприємності. Зоряна була такою, як він собі й уявляв: вона була мрією. Вони добре розумілися, їм не бракувало тем для розмов. Наступного дня було сухо, й вони вирішили поїхати до Львова. Але Ернстове авто не взяли, щоб не привертати небажаної уваги, а скористалися потягом, в якому гість мав стійке враження подорожі в минуле. Зате ефект від Львова був іншої якості: Ернст відкрив для себе чудовий світ. Вони піднялися до похмурої Цитаделі, від якої відкривався прекрасний вид на середмістя. Ернст узяв Зорянину руку:

– Ти не розчарована? – запитав він.

– Навпаки, – сказала вона, з усмішкою дивлячись йому

в вічі, – я зачарована остаточно.

– Я теж, – сказав чоловік і вперше припав до її любих

вуст.

З цієї миті вони були парою, й не існувало жодної сили,

66

“Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa”

III.

Ernst was awakened by the smell of cooking meat and a quiet but intense bustling in the kitchen: frying pans sizzled, dishes occasionally clattered, and water burbled. For breakfast, there were cutlets with fried bread and omelettes, milk-rice kasha with raisins and honey, and crêpes with cottage cheese and jam. Ernst tried to explain that, for breakfast, he usually had sliced bread with cheese, washed down with milk coffee. They immediately brought him sliced bread and cheese and coffee, but they did not forget about the rest. His plate was continually replenished with cutlets, fried bread, crêpes. They discussed the previous night. It turned out that Zoriana and Pavlo – that was the name of her cousin – had waited for him at the border from six until twelve o’clock, and that meant while he had been passing through customs and later looked for them in the dark. The entire time, they had been somewhere close by. Now, looking into Zoriana’s eyes, Ernst forgot all about the troubles of the previous night. Zoriana was just as he had imagined: she was as if from a dream. They communicated well, and they were never short of things to discuss. The next day was dry, and they decided to take a trip to Lviv. But they left Ernst’s car behind, so as to avoid unwanted attention, and instead took a train in which Ernst felt as if transported back in time. The effect of Lviv, by contrast, was of a different order. Ernst discovered a wondrous world. They ascended the gloomy Citadel, from which they had a beautiful view of the city centre. Ernst took hold of Zoriana’s hand.

“You’re not disappointed?” he asked.

“Quite the opposite,” she said, looking into his eyes and

smiling, “I’m definitely charmed.”

“Me too,” he said, and, for the first time, he leaned in toward

her lovely lips.

67

Halyna Petrosanyak

яка б могла цьому протистояти.

Ернстова відпустка тривала два тижні. З собою він привіз заздалегідь оформлене в поліції запрошення для Зоряни: вони домовилися, що дівчина негайно подасть заяву на гостьову візу до посольства Німеччини. План був такий: Зоряна отримає візу на місяць, Ернст познайомить її з мамою й друзями, вони проведуть разом Різдвяні свята. Він покаже їй своє оточення, і якщо на те буде її воля, вона стане королевою його світу. Вони поберуться в Німеччині. Зоряні план подобався, і вона заходилася збирати необхідні довідки. Це виявилося непросто. Вона працювала в одній із трьох шкіл свого містечка, її платня була більш ніж скромною. До посольства треба було подати довідку з місця роботи із зазначенням заробітку. Малий заробіток підвищував ризик, що в посольстві Німеччини заявницю запідозрять у намірі не повертатися. Підставою для подібних підозр був і сімейний стан: неодружена. Німецьке посольство неохоче давало візи молодим неодруженим українкам. Але робити було нічого. На Зорянине прохання про довідку з роботи директорка школи насторожилася, а коли довідалася, що її вчителька збирається подавати документ до посольства Німеччини, взагалі, опечалилась. Зоряна знала, що для її колег, дев’яносто відсотків з яких – жінки, її збирання документів на візу завтра стане сенсацією. Нарешті через три дні інтенсивної біганини інстанціями, в якій Ернст її супроводжував, дивуючись бюрократичній дрімучості, усе було готове. Зібравши перекладені й засвідчені нотарем папери, у середу ввечері Ернст із Зоряною сіли на київський потяг. Чоловік не міг зрозуміти: чому не можна в посольство надіслати документи поштою? Чому, щоб отримати візу на захід, обов’язково треба подолати шлях в 500 кілометрів на схід? Але справжні випробування чекали їх у посольстві. Коли вони близько восьмої години ранку нарешті опинилися поблизу 68